Про святу літургію
Павло, єпископ,
Павло, єпископ,
слуга слуг Божих,
спільно з Отцями Священного Собору
на вічний спомин про справу
Конституція про
святу літургію
Sacrosanctum Concilium
Вступ
1. СВЯЩЕННИЙ СОБОР
– маючи на меті з кожним днем дедалі більше поширювати серед вірних
християнський спосіб життя; пристосовувати до потреб нашої доби ті постанови,
які піддаються змінам; плекати все, що сприяє єднанню всіх, хто вірить у
Христа; зміцнювати все, що веде до закликання всіх у лоно Церкви, – вважає, що
йому належить також особливо дбати про оновлення і плекання літургії*.
2. Адже літургія,
через яку – передусім у Євхаристійній
Жертві – “звершується діло нашого Відкуплення”[1],
якнайкраще сприяє тому, щоб вірні своїм життям виражали та являли іншим
таїнство Христа і справжню природу правдивої Церкви, якій властиво бути
водночас людською – і божественною, видимою – і наділеною невидимими дарами,
відданою як ревній діяльності, так і контемпляції, присутньою у світі – і
все-таки прочанкою. Те, що в ній є людського, – спрямоване до божественного і йому
підпорядковується; що є видимого – спрямоване до невидимого; що є діяльного –
спрямоване до споглядального, а що теперішнє – спрямоване до майбутнього Міста,
якого шукаємо[2]. А тому, коли літургія
тих, хто “всередині”, щоденно будує на святий
храм у Господі, на житло Бога в Дусі[3], “до
міри повного зросту повноти Христа”[4], то
водночас вона чудесним чином укріплює їхні сили для проповідування Христа і так
показує Церкву тим, хто “зовні”, як знамено, підняте для народів[5], щоб розсіяні діти Божі збиралися в одне[6], аж
поки не буде “одне стадо й один Пастир”[7].
3. Тому Священний
Собор вирішив, що варто взяти до уваги ті засади плекання й оновлення літургії,
що їх викладено нижче, і встановити практичні норми.
Деякі з цих засад
і норм можна і треба застосовувати не лише до римського обряду, а й до всіх
інших обрядів; однак слід розуміти, що подальші практичні норми стосуються лише
римського обряду – якщо не йдеться про ті з них, що за самою своєю природою
впливають на інші обряди.
4. Отож, вірно
дотримуючись традиції, Священний Собор проголошує, що свята Мати-Церква вважає
рівноправними й рівноцінними всі законно визнані обряди, що вона хоче і в
майбутньому їх берегти й усіма способами плекати і бажає, щоб там, де є в цьому
потреба, обережно й цілісно переглядати їх у дусі здорової традиції та надавати
їм нової сили з огляду на нинішні обставини й потреби.
Глава I
Про загальні засади
оновлення і плекання святої літургії
І. Про природу святої літургії та про її значення в житті Церкви
5. Бог, „який
хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим. 2:4), який
„багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через
пророків” (Євр. 1:1), коли надійшла повнота часів, послав свого Сина – Слово,
що стало плоттю, – помазаного Святим Духом, щоб Він благовістив убогим, зціляв
сокрушених серцем[8]; послав як “лікаря тіла і душі”[9], як
посередника між Богом і людьми[10].
Його ж бо людськість, поєднана з особою Слова, стала знаряддям нашого спасіння.
Тому у Христі “настало досконале звершення нашого примирення, і нас наділено
повнотою богослужіння”[11].
Це діло ізбаваління
людей і досконалого возславлення Бога, провісником якого були божественні
чудеса, явлені народові Старого Завіту, сповнив Христос Господь через пасхальне
таїнство своїх спасенних страстей, воскресіння з мертвих і славного вознесіння.
Ним Він, “вмираючи, знищив нашу смерть і, воскреснувши, повернув нам життя.”[12] бо з
ребра Христа, коли Він смертю уснув на хресті, зродилося чудесне Таїнство всієї
Церкви[13].
(Богослужіння
є продовженням діла спасісння у Церкві)
6. А тому, як
Отець послав Христа, так і Христос послав апостолів, сповнених Святого Духа, –
не лише для того, щоб вони, проповідуючи Євангеліє всякому творінню[14],
звіщали, що Син Божий своєю смертю і воскресінням визволив нас від влади сатани[15] й
від смерти і переніс нас у царство Отця, а й для того, щоб здійснювати те діло
спасіння, яке вони проповідують, через Євхаристійну Жертву й Таїнства – адже довкола
них обертається все літургійне життя. Так через Хрещення люди прищеплюються до
пасхального Христового таїнства: з Ним померлі, з Ним поховані, з Ним воскреслі[16];
приймають дух усиновлення, яким кличуть: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15) і стають
справжніми поклонниками, яких шукає Отець[17]. Так
само щоразу, коли вони споживають Господню Вечерю, – звіщають смерть Господню,
аж доки Він прийде[18].
Тому на сам день П’ятдесятниці, в який Церква явилася світові, “ті, що прийняли
слово” Петра, “охрестилися”. “Вони постійно перебували в апостольській науці та
спільноті, на ламанні хліба й молитвах [...] хвалили Бога і втішалися любов’ю
всього люду” (Ді. 2:41–42, 47). Відтоді Церква ніколи не оминає того, щоб
сходитись воєдино для святкування пасхального таїнства, читаючи “те, що в усім
Писанні стосувалося до Нього” (Лк. 24:27), звершуючи Євхаристію, в якій
“представлено Його перемогу й тріумф над смертю”[19], і
водночас складаючи подяку “Богові за Його дар несказанний” (2 Кор. 9:15) у
Христі Ісусі, “на хвалу Його величі” (Еф. 1:12) силою Святого Духа.
(Христос присутній
у богослужінні)
7. Задля звершення
такого великого діла Христос завжди присутній у своїй Церкві, передусім у
літургійних діях. Він присутній у Жертві Божественної Літургії і в особі
служителя, коли “через священиче служіння нині жертвує той, Хто колись приніс
Себе у жертву на хресті”[20]; а
головною мірою Він присутній – під євхаристійними видами. Він присутній своєю
силою у святих Таїнствах таким чином, що коли хтось хрестить, – хрестить сам
Христос[21]. Він
присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві читають Святе
Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де
двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20).
Справді, у цьому
великому ділі, в якому звершується досконала прослава Бога й освячення людей,
Христос завжди єднає зі Собою свою возлюблену Невісту – Церкву, яка взиває до
свого Господа і через Нього поклоняється Вічному Отцеві.
Тож літургію
правомірно вважають виконанням священичого служіння Ісуса Христа, адже в ній
означається видимими знаками і у спосіб, властивий для кожного знаку,
звершується освячення людей; у ній таїнственне Тіло
Ісуса Христа – і Глава його, і члени – здійснює цілісне прилюдне
богопоклоніння.
А тому кожне
літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Священика та його Тіла, тобто
Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не
рівняється з його дієвістю ні значенням, ні ступенем.
(Образ
літургії небесної)
8. Беручи участь у
земній літургії, ми наперед смакуємо літургію небесну, яку звершують у святому
місті Єрусалимі, до якого ми, немов прочани, прямуємо, де Христос сидить по
правиці Бога, як служитель святині та справжнього намету[22];
разом з усім небесним воїнством співаємо пісню прослави Господеві; шануючи
пам’ять святих, сподіваємося на якусь частку і спільність із ними; очікуємо
Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, аж поки Він, наше життя, з’явиться, і
ми з Ним з’явимося у славі[23].
(Церква діє
не лише в літургії)
9. Діяльність
Церкви не вичерпується святою літургією; адже ще до того, як люди зможуть
приступити до літургії, вони конче мусять бути покликані до віри й навернення:
“Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не
чули? А як почують без проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть
послані?” (Рим. 10:14–15).
Тому Церква й
звіщає невіруючим слово спасіння, щоб усі люди пізнали єдиного істинного Бога і
посланого Ним Ісуса Христа, щоб, покаявшись, навернулися з доріг своїх[24]. А
віруючим вона має завше проповідувати віру й покаяння, а також прихильно
налаштовувати їх до святих Таїнств, навчати берегти все, що заповідав Христос[25],
заохочувати до всякого діла милосердя, побожності й апостольства, щоб через ці
діла стало видно, що Христові вірні, хоч вони й не від світу цього, однак є
світлом світу і возславляють Отця перед людьми.
(Літургія–
джерело життя Церкви)
10. І все ж
літургія – це вершина, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерело, з
якого плине вся її сила. Адже апостольські труди спрямовані на те, щоб усі,
ставши дітьми Божими через віру і Хрещення, збиралися разом, хвалили Бога в
Церкві, брали участь у Жертві й споживали Вечерю Господню.
З іншого боку,
сама літургія спонукає вірних, щоб вони, насичені “пасхальними таїнствами“,
стали “одностайними в побожності”[26];
молиться, щоб вони “своїм життям дотримувалися того, що отримали через віру”[27].
Оновлення союзу Господа з людьми в Євхаристії потягає вірних до спонукальної
Христової любові й запалює їх. Отож із літургії, а особливо з Євхаристії, на
нас ллється благодать, наче із джерела, і саме тоді найдієвіше осягається те
освячення людей у Христі й возславлення Бога, до якого спрямовані як до своєї
мети всі інші діла Церкви.
(Необхідність
особистого налаштування)
11. Для того щоб
досягти цієї повної дієвості, необхідно, щоб вірні приступали до святої
літургії з правильним душевним налаштуванням, щоб узгодили свої думки з
виголошуваним і співпрацювали з вишньою благодаттю, аби не приймати її марно[28].
Тому священним пастирям слід пильнувати, щоб у літургійному діянні не лише було
дотримано закону для чинності і правомірності богослужіння, а й щоб вірні брали
в ньому свідому, діяльну і плідну участь.
(Літургія та
особиста молитва)
12. Однак духовне
життя не обмежується лише участю у святій літургії, адже християнин, хоч і
покликаний до спільної молитви, мусить також входити до своєї кімнати, щоб
молитися Отцеві в тайні[29],
навіть більше – за наукою Апостола, молитися без перерви[30]. Той
самий Апостол вчить нас увесь час носити в тілі вмирання Ісуса, щоб і життя
Ісуса було явним у нашім смертнім тілі[31].
Тому й благаємо Господа у Жертві Божественної Літургії, щоб Він, “прийнявши
приношення духовної жертви”, вчинив Собі з нас “дар вічний”[32].
(Літургія та
побожні практики)
13. Побожні
практики християнського люду, якщо вони узгоджені з законами й нормами Церкви,
є вельми гідними похвали – а особливо тоді, коли відбуваються за дорученням
Апостольського Престолу.
Особливу гідність
мають також священні практики помісних Церков, що їх звершують за дорученням
єпископів, згідно зі звичаєм або з правомірно затвердженими книгами.
Ці практики слід
здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувалися з
літургією, щоб певним чином з неї виводилися і людей до неї приводили, адже
вона за своєю природою набагато ці практики перевищує.
II. Про сприяння літургійному вихованню й діяльній участі у літургії
14. Мати-Церква
вельми прагне, щоб усіх вірних було приведено до повної, свідомої та діяльної
участі в літургійних богослужіннях, якої вимагає сама природа літургії та яку,
силою хрещення, має за право й обов’язок християнський люд – “рід вибраний,
царське священство, народ святий, люд придбаний” (1 Пт. 2:9; пор. 2:4–5).
Саме на цю повну
й діяльну участь усього люду треба найбільше звертати увагу при оновленні та плеканні літургії, адже це
найперше й необхідне джерело, з якого вірні черпають справжній християнський
дух; а тому душпастирі в усій своїй пастирській діяльності мають наполегливо
добиватися її через відповідне виховання.
Але оскільки
жодної надії на сповнення цього не буде, поки спочатку самі душпастирі глибоко
не проймуться духом і силою літургії й досконало її не опанують, то є цілковито
необхідним найперше сприяти літургійному вихованню клиру. Тому Священний Собор
вирішив постановити те, що наведено нижче.
(Викладання
літургіки)
15. Викладачі
літургійних наук у семінаріях, монаших навчальних обителях, на богословських
факультетах мають бути належно підготовані у спеціалізованих інститутах.
16. Літургійні
науки в семінаріях і монаших навчальних обителях треба зараховувати до
обов’язкових та першочергових предметів, а на богословських факультетах – до
базових, і викладати їх слід як у богословському й історичному, так і в
духовному, душпастирському та правничому аспектах. Нехай також викладачі інших
дисциплін – передусім догматичного богослов’я, Святого Письма, духовного і
пасторального богослов’я, – враховуючи внутрішні вимоги кожного з цих
предметів, так навчають про таїнство Христа й історію спасіння, щоб було чітко
видно їхній зв’язок з літургією, а також єдність священичого вишколу.
(Літургійне
життя в семінаріях)
17. Нехай клирики
в семінаріях та монаших обителях здобувають літургійне формування духовного
життя – як через відповідне впровадження, завдяки якому зможуть розуміти
священні обряди та повною мірою брати в них участь, так і через саме
святкування святих Таїнств та інші перейняті літургійним духом побожні
практики. Нехай вони також вчаться дотримуватися літургійних законів, щоб життя
в семінаріях та монаших інститутах внутрішньо формувалося літургійним духом.
(Літургійне
життя священиків)
18. Треба всіма
доступними засобами сприяти тóму, щоб священики – чи то світські, чи монахи, –
які вже працюють у Господньому винограднику,
щораз повніше розуміли те, що чинять при звершенні священнодійств, щоб
жили літургійним життям і ділилися ним з вірними, які їм доручені.
(Діяльна
участь вірних)
19. Нехай
душпастирі, наполегливо й терпляче дбають про літургійне виховання вірних, а
також про їхню діяльню зовнішню та внутрішню участь у літургії відповідно до
їхнього віку, стану, способу життя і ступеня релігійної культури. Роблячи так,
вони виконують один з найперших обов’язків сумлінного служителя
Божих таїнств. При цьому нехай провадять своє стадо не лише словом, а й
прикладом.
(Літургійні
радіо- й телепередачі)
20. Радіо- й
телепередачі священнодійств, особливо коли йдеться про звершення Божественної
Літургії, мають відбуватися зважено і пристойно; їх має вести й бути за них
відповідальною особа, компетентна в цій справі і призначена єпископом.
III. Про оновлення святої літургії
21. Щоб
християнський люд з більшою певністю міг осягнути повноту благодаті у святій
літургії, свята Мати-Церква прагне ретельно провести загальне оновлення самої
літургії. Адже літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки
божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу
можуть мінятися, – або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене
із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними.
Це оновлення має
так упорядкувати текст і обряд, щоб священнодійства ясніше виявляли своє
значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну
участь у богослужінні.
Тому Священний
Собор установив такі загальні норми:
А) Загальні норми
(Компетентна влада)
22. § 1.
Унормування святої літургії належить винятково
церковній владі; цю владу здійснює Апостольський Престол та, згідно з нормою закону, єпископ.
§ 2. Силою
повноважень, даних законом, унормування літургійних справ у визначених межах
належить також до різного роду законно сформованих і компетентних
територіяльних єпископських зборів.
§ 3. Тому ніхто
інший, навіть якщо це священик, нехай на власний розсуд нічого не віднімає від
літургії, нічого до неї не додає і нічого в ній не змінює.
(Здорова
традиція та правомірний розвиток)
23. Для того щоб
була збережена здорова традиція й водночас відкрито шлях для правомірного
поступу, переглядові кожної частини літургії мають передувати ретельні
богословські, історичні й пасторальні дослідження. До того ж слід брати до
уваги як загальні закони побудови і змісту літургії, так і досвід, що випливає
з недавнього літургійного оновлення та з розпоряджень, даних для окремих місць.
Нарешті, нововведення варто робити лише тоді, коли цього вимагає справжня й
певна користь для Церкви, та слід пильнувати за тим, щоб нові форми так чи
інакше були органічним розвитком тих форм, які вже існують.
Також треба по
змозі остерігатися того, щоб між сусідніми краями була суттєва відмінність в
обряді.
(Біблія і
літургія)
24. Величезне
значення для звершення літургії має Святе Письмо. З нього ж бо читають і
розтлумачують прочитане у проповідях; з нього співають псалми; з його натхнення
і спонуки виникли моління, молитви й літургійні піснеспіви; з нього набирають
свого сенсу дії та знаки. Тому, дбаючи про оновлення, розвиток і пристосування
святої літургії, треба підтримувати те тепле й живе почуття до Святого Письма,
що його засвідчує шанована традиція і східного, і західного обрядів.
(Перегляд
літургійних книг)
25. Слід
якнайшвидше переглянути літургійні книги; для цього необхідно залучити
експертів і радитися з єпископами з різних країв світу.
Б) Норми, що випливають з єрархічної та спільнотної природи літургії
(Спільнотний
характер літургії)
26. Літургійні дії
є не приватним діянням, а служінням Церкви, яка є “таїнством єдності”, тобто священним народом,
згуртованим і впорядкованим під проводом єпископів [33].
Вони належать
усьому Тілові Церкви, виявляючи його і впливаючи на нього; вони стосуються усіх
членів цього Тіла – кожного на свій лад, відповідно до різних станів, служінь і
дійової участі.
27. Якщо обряди
передбачають – кожен за своєю природою – спільне звершення з присутністю й
діяльною участю вірних, слід наполягати на тому, щоб саме такому спільному
звершенню по можливості надавати перевагу над індивідуальним і немовби
приватним.
Це стосується
передовсім Божественної Літургії – при тому, що кожна літургія завжди має
прилюдний і суспільний характер, – і звершення святих Таїнств.
(Гідність
літургійного служіння)
28. Під час
літургійних богослужінь кожен – чи то служитель, чи вірний, – виконуючи своє служіння, нехай чинить усе те і лише те,
що належить до нього із самої природи справи й відповідно до літургійних норм.
29. Також
прислужники, читці, коментатори та співці здійснюють правдиве літургійне
служіння. Тому хай вони виконують свої обов’язки з тією щирою побожністю і
порядком, які личать такому великому служінню і яких вимагає від них Божий люд.
Тож їм треба –
кожному у свій спосіб – дбайливо пройматися духом літургії й налаштовуватися на
правильне і впорядковане виконання своєї ролі.
(Діяльна
участь вірних)
30. Задля сприяння
активній участі вірних, треба плекати
спільнотні виголошення й відповіді, спів
псалмів, антифонів, пісень, а також жести й тілесні постави. Але треба також,
щоб у відповідний час було збережено урочисту тишу.
31. При перегляді
літургійних книг слід дбайливо зважати, щоб приписи передбачали також і те, що
стосується вірних.
(Літургія і
суспільний статус)
32. В літургії,
окрім тих розрізнень, які випливають із літургійного служіння та зі священного
чину, і окрім почестей, які належать світській владі згідно з нормами
літургійних законів, всяке інше відзначення приватних осіб або їхнього статусу
через церемонії чи зовнішню урочистість є неприйнятним.
В) Норми, що випливають із повчальної та душпастирської природи літургії
33. Хоч свята
літургія – це передовсім поклоніння Божій величі, в ній багато закладено також
для виховання вірного люду[34].
Адже в літургії Бог промовляє до свого народу, Христос далі проповідує своє
Євангеліє, а люд відповідає Богові співом та молитвою.
Навіть більше,
священик, який – уособлюючи Христа – очолює зібрання, мовить молитви до Бога від
імені всього священного народу й усіх присутніх; а видимі знаки, якими
послуговуються у святій літургії на позначення божественних невидимих речей,
вибрали сам Христос або Церква. Тому не лише тоді, коли читають “написане нам
на науку” (Рим. 15:4), а й тоді, коли Церква молиться, співає чи діє, віра
учасників окормлюється, розум отримує спонуку йти до Бога, щоб віддати Йому духовне
поклоніння і прийняти від Нього багатство благодаті.
Тому при
здійсненні літургійного оновлення слід дотримуватися загальних норм, які подано
нижче.
(Простота і
краса обрядів)
34. Нехай обряди
ясніють шляхетною простотою; нехай відзначаються стислістю і прозорістю й уникають непотрібних повторень; нехай
будуть пристосовані для розуміння їх вірними і загалом не потребують багатьох
пояснень.
(Навчальна
роль літургії)
35. Для того щоб у
літургії ясно виявлявся тісний зв’язок між обрядом і словом, треба:
1) відновлювати у
богослужіннях багатше, різноманітніше та доречніше читання Святого Письма;
2) тією мірою, яку
дозволяє обряд, відзначати також у рубриках місця, придатні для проповіді як
частини літургійної дії, та вірно і правильно виконувати проповідницьке
служіння. Хай проповідь черпає сáме із джерела Святого Письма й літургії; хай
вона буде звіщанням чудес Божих в історії спасіння, у таїнстві Христа, яке
завжди в нас присутнє і діє, особливо в літургійних богослужіннях.
3) всіма способами
наполягати на такому катехизуванні, яке мало б виразніший літургійний характер;
під час самих обрядів за потреби передбачати короткі повчання, що їх у
відповідні моменти виголошував би священик чи інший повноважний служитель
приписаними або подібними до них словами;
4) сприяти
священному служінню Слова Божого в навечір’я урочистих свят, у деякі дні
Різдвяного й Великого посту, а також у неділі та святкові дні, насамперед у тих
місцях, де бракує священика: в таких випадках нехай богослужінням керує диякон
чи інша призначена єпископом особа.
(Мова
літургії)
36. § 1. Вживання
латинської мови, за винятком приписів партикулярного права, має бути збережено
в латинських обрядах
§ 2. Але оскільки
вживання місцевої мови чи то в Літургії, чи у звершенні святих Таїнств, чи в
інших частинах літургії, часто може виявитися дуже корисним для народу, то
треба надавати йому більше місця, передовсім у читаннях і повчаннях та в деяких
молитвах і піснеспівах, згідно з нормами щодо цього питання, які окремо
встановлено в подальших главах.
§ 3. За умови
дотримання цих норм, повноважна місцева церковна влада (про неї – в п. 22, §
2), порадившись, якщо буде потреба, з єпископами сусідніх країн, де у вжитку та
сама мова, має встановити, чи вживати місцеву мову і в якому обсягові, актами,
що їх схвалює і затверджує Апостольський Престол.
§ 4. Переклад
латинського тексту місцевою мовою, що його вживатимуть у літургії, має схвалити
повноважна місцева церковна влада (про неї згадано вище).
Г) Норми пристосування літургії до ментальності і традицій народів
37. Якщо не
йдеться про віру чи благо всієї спільноти, Церква навіть у літургії не прагне
накидати суворої одностайності форми; навпаки, вона шанує й розвиває духовні
цінності й обдарування різних племен і народів; вона прихильно зважує все, що в
народних звичаях не є нерозривно пов’язаним із забобонами й помилковими
уявленнями, і по змозі зберігає його цілим і недоторканним, а подекуди й
запроваджує в саму літургію, якщо воно не суперечить істинному й автентичному
літургійному духові.
38. Зберігаючи
суттєву єдність римського обряду, також і в перегляді літургійних книг слід
залишати місце для правомірної різноманітності і для пристосування до різних
спільнот, країн, народів, особливо на місіях; це треба належно брати до уваги
при встановленні самої структури богослужіння і його рубрик.
39. У межах,
встановлених у нормативних виданнях літургійних книг, повноважна місцева
церковна влада (про неї – в п. 22, § 2) має визначати ці пристосування,
передусім щодо звершення святих Таїнств, щодо сакраменталій, процесій,
літургійної мови, священної музики й мистецтва, – все це згідно з основними
нормами, що містяться в цій Конституції.
40. Оскільки різні
місця й обставини вимагають глибшого пристосування літургії, і це виявляється
ще складнішою справою, тому:
1) повноважна
місцева церковна влада (про неї – в п. 22, § 2) має в цій справі дбайливо і
розсудливо розглядати, що з традицій і характеру кожного народу буде належним і
можливим допускати в богопочитанні. Пристосування, які вважаються корисними чи
необхідними, слід подавати Апостольському Престолові й запроваджувати з його
згоди;
2) для того щоб
пристосування відбувалося з належною обачністю, Апостольський Престол
уповноважить місцеву церковну владу в разі потреби дозволяти – у придатних для
цього спільнотах і на визначений період – необхідну пробну практику й нею
керувати;
3). оскільки
справа пристосування літургійних законів, передусім на місіях, стикається з
особливими труднощами, для їхнього укладання треба мати досвідчених у цій
справі знавців.
IV. Про плекання літургійного життя в єпархіях та парохіях
41. Єпископа треба
вважати первосвящеником свого стада, бо життя його вірних у Христі з нього
певним чином виводиться і від нього залежить.
Тому всім слід
високо цінувати літургійне життя єпархії, яке розгортається довкола єпископа,
особливо в катедральному соборі; це випливає з переконання, що Церква проявляє
себе передовсім тоді, коли весь святий Божий народ бере повну й активну участь
у тих же літургійних богослужіннях, особливо у тій самій Євхаристії, в єдиній
молитві при одному престолі, очолюваний єпископом разом із його пресвітератом і
дияконами[35].
42. Оскільки
єпископ у своїй Церкві не може завжди і скрізь очолювати усе стадо, він конче
мусить заснувати спільноти вірних, серед яких виділяються парохії, впорядковані
під проводом пастиря, який заступає єпископа, адже вони певним чином
репрезентують видиму Церкву, встановлену по всьому світові.
Тому слід плекати
літургійне життя парохії та його зв’язок із єпископом у помислах та в ділах
вірних і духовенства; треба дбати, щоб розквітало почуття парохіяльної
спільноти, передусім у спільному богослужінні недільної Літургії.
V. Про сприяння літургійній душпастирській діяльності
43. Прагнення
плекати й оновлювати святу літургію заслужено вважається немовби знаком задумів
Божого провидіння щодо нашої доби, немовби віянням Святого Духа у своїй Церкві;
і це прагнення визначає не лише життя Церкви, а й загалом сучасне релігійне
мислення та діяння.
Тому задля
подальшого плекання в Церкві літургійної душпастирської діяльності Священний
Собор вирішив:
(Літургійні комісії)
44. Повноважній
місцевій церковній владі (див. п. 22, § 2) треба заснувати Літургійну комісію,
з якою співпрацювали б досвідчені експерти в галузях літургіки, музики,
сакрального мистецтва й душпастирства. Нехай цю комісію по змозі підтримує
Інститут душпастирської літургіки, до складу якого входили б визначні
спеціалісти в цих питаннях, не виключаючи при потребі й вірних. Сама комісія
має під проводом місцевої церковної влади (про неї йшлося вище) і
впорядковувати літургійну душпастирську діяльність на своїй території, і
сприяти дослідженням та необхідній пробній практиці завжди, коли йдеться про
винесені на розгляд Апостольського Престолу пристосування.
45. З цієї самої
причини в кожній єпархії має існувати Літургійна комісія для сприяння літургійній діяльності під наглядом єпископа.
Деколи може
виявитися доцільним створити одну Комісію для кількох єпархій, щоб вони,
спільно порадившись, сприяли літургійній справі.
46. Окрім
Літургійної комісії, в кожній єпархії нехай по змозі буде створено також
Комісію з сакральної музики та Комісію зі сакрального мистецтва.
Необхідно, щоб ці
три комісії працювали, поєднуючи свої зусилля, а часто може виявитися доречним
об’єднати їх в одну комісію.
Глава II
Про святе таїнство Євхаристії
47. Наш Спаситель
на Тайній Вечері, тієї ночі, коли Його було видано на смерть, встановив
Євхаристійну Жертву своїх Тіла і Крові, щоб увічнити Хресну Жертву на всі часи,
аж поки Він прийде, і таким чином довірити Церкві – своїй возлюбленій Невісті –
спомин своєї смерті й воскресіння: таїнство любові, знак єдності, сув’язь
милості[36] –
пасхальну учту, на якій приймаємо Христа, сповнюємо ум благодаттю, отримуємо в
дар завдаток будучої слави[37].
(Діяльна
участь вірних)
48. Отож Церква
старанно дбає, щоб Христові вірні в цьому таїнстві віри не були сторонніми чи
німими глядачами, щоб вони, добре розуміючи його через обряди та молитви, брали
свідому, побожну й діяльну участь у священнодіянні, отримували наставництво
Божого Слова, насичувалися трапезою Тіла Господнього, благодарили Бога,
приносячи непорочну Жертву не лише руками священика, а й разом із ним, щоб вони
вчилися жертвувати самих себе і з кожним днем через посередництво Христа вдосконалювалися в єдності з Богом і між
собою[38],
щоб, накінець, Бог був усім в усьому.
49. А отже, для
того щоб жертва Літургії, також і щодо форми обряду, досягала повної
душпастирської дієвості, Священний Собор, маючи на увазі ті Літургії, що їх
звершують з участю зібрання люду, зокрема по неділях і обов’язкових святах,
вирішив таке.
(Перегляд
чину Літургії)
50. Чин Літургії
треба переглянути так, щоб виразніше виявилися питомий сенс кожної його частини
і взаємозв’язок між цими частинами, а також щоб полегшити побожну й діяльну
участь вірних.
Для цього обряди,
за належного збереження їхньої сутності, мають стати простішими: треба опустити
те, що з бігом часу зазнало подвоєння або було додано без особливої потреби;
натомість дещо з того, що несправедливо занепало з історичних причин, треба
відновити згідно з первісною нормою святих Отців, наскільки це виявиться
доречним і необхідним.
(Багатство
біблійних читань)
51. Для того щоб
трапеза слова Божого являлася вірним багатшою, треба щедріше відкривати
біблійну скарбницю – так, щоб за визначений проміжок років людові було
прочитано значну частину Святого Письма.
(Проповідь)
52. Вельми
заохочується робити частиною літургії проповідь, яка протягом літургійного року
на підставі священного тексту викладає таїнства віри і норми християнського
життя; тим паче не слід її опускати (хіба що з поважної причини) на Літургії,
що її відправляють у недільні дні та в обов’язкові свята за участі зібраного люду.
(“Молитва вірних”)
53. Слід відновити
“спільне моління”, або “молитву вірних”, після Євангелія і проповіді, особливо
в недільні дні та в обов’язкові свята, щоб з участю народу підносились моління
за святу Церкву, за тих, хто при владі, за тих, хто пригнічений всякою нуждою,
за всіх людей і за спасіння всього світу[39].
(Місцева мова)
54. Місцевим мовам
можна відводити належне місце в Літургіях, що їх звершують з людом, особливо в
читаннях і “спільних моліннях”, а також, залежно від місцевих умов, у тих частинах,
які виконуються з участю люду, згідно з нормами п. 36 цієї Конституції. Однак
треба також передбачити, щоб Христові вірні могли разом промовляти чи співати
ті звичайні частини Літургії, які для них призначені, також і латинською мовою.
Однак там, де
виявиться доречним ширший вжиток місцевої мови в Літургії, слід послуговуватися
приписом п. 40 цієї Конституції.
(Святе
Причастя)
55. Вельми
заохочується та досконала участь у Літургії, за якої вірні після причастя
священика самі приймають Тіло Господнє з тієї самої Жертви. Причастя під обома
видами можна дозволяти, при збереженні догматичних засад Тридентського Собору[40], як
духовенству й монахам, так і вірним, на розсуд єпископа: як-от нововисвяченим
під час Літургії при їхньому рукоположенні, новопостриженим монахам – під час
Літургії при їхньому постригові, неофітам – під час Літургії після їхнього
Хрещення.
(Участь вірних у всій Літургії)
56. Дві частини, з
яких складається Літургія – Літургія Слова і Літургія Євхаристії, – так тісно
між собою пов’язані, що творять єдиний акт богопоклоніння. Тому Священний Собор
наполегливо закликає душпастирів під час катехизації дбайливо навчати вірних
про потребу брати участь у всій Літургії, особливо в недільні дні та у
приписані свята.
(Норми
співслужіння на Літургії)
57. § 1.
Співслужіння як доречний вияв єдності священства досі залишається у вжитку
Церкви і на Сході, й на Заході. Тому Соборові було до вподоби поширити
можливість співслужіння на такі випадки:
1. a) у Великий
четвер, як на Літургії освячення мира, так
і на вечірній Літургії;
б) на Літургіях під час соборів, єпископських
конференцій і синодів;
в) на Літургії благословення абата;
2. За дозволом
ординарія, якому належить судити про доречність співслужіння:
a) на спільній монастирській Літургії та на головній Літургії в церквах, коли для користі Христових вірних
не вимагається окремого служіння всіх присутніх священиків;
б) на Літургії при
будь-якого роду зібраннях священиків – чи то світських, чи монахів.
§ 2. 1.
Впорядковувати практику співслужіння в єпархії належить єпископові.
2. Нехай за кожним
священиком завжди зберігається право окремо служити Літургію, але не в той
самий час у тій самій церкві і не у Великий четвер.
58. Слід створити
новий обряд співслужіння і внести його до Понтифікалу та до Римського Місалу.
Глава III
Про інші святі Таїнства та про сакраменталії
59. Святі Таїнства
встановлено для освячення людей, для розбудови Тіла Христового і, врешті, для
поклоніння Богові; як знаки, вони також мають завдання навчати. Вони не лише
ґрунтуються на вірі, а й живлять, утверджують і виявляють її словами та речами;
тому вони і звуться таїнствами віри. Вони дійсно приносять благодать, але й
саме звершення їх якнайліпше налаштовує вірних до того, щоб цю благодать плідно
приймати, належно поклонятися Богові й чинити діла любові.
Тому дуже важливо,
щоб вірні легко могли розуміти знаки святих Таїнств і якнайчастіше приступали
до тих святих Таїнств, які встановлено для того, щоб плекати християнське
життя.
(Сакраменталії – благословення й
освячення)
60. Свята
Мати-Церква також установила сакраменталії, тобто священні знаки, які, певним
чином наслідуючи святі Таїнства, позначають передовсім духовні наслідки, яких
досягаємо через моління Церкви. Вони налаштовують людей приймати питому дію
святих Таїнств і освячують різні обставини життя.
61. Отож літургія
святих Таїнств і сакраменталій чинить так, що в добре налаштованих вірних майже
кожна життєва подія освячується Божою благодаттю, яка плине з пасхального
таїнства страстей, смерті й воскресіння Христа, – адже з нього беруть свою силу
всі святі Таїнства і сакраменталії; і ледве чи є якийсь правильний вжиток матеріяльних речей,
який не можна було б скерувати на освячення людини і на хвалу Богові.
(Необхідність
перегляду чинів Таїнств і сакраменталій)
62. Оскільки з
бігом часу до чинопослідувань святих Таїнств і сакраменталій закралося те, що в
наш час не досить виразно виявляє їхню природу і їхню мету – а отже, є потреба
дещо в них пристосувати до потреб нашої доби, – то Священний Собор вирішив щодо
їхнього оновлення таке:
(Використання місцевої
мови)
63. Оскільки у
звершенні святих Таїнств і сакраменталій досить часто може виявитися вельми корисним для
народу використання місцевої мови, їй варто надавати більше місця згідно з
подальшими нормами:
a) у звершенні
святих Таїнств і сакраменталій місцеву мову
можна застосовувати згідно з нормою п. 36.
б) за новою
редакцією Римського ритуалу, місцеві ритуали, пристосовані до потреб різних країв,
зокрема щодо мови, має спочатку готувати повноважна місцева церковна влада (про
неї – в п. 22, § 2 цієї Конституції), а після перегляду Апостольським
Престолом – застосовувати їх у тих краях. У створенні цих ритуалів чи окремих
збірників обрядів не слід опускати вказівок, які вміщено перед кожним чинопослідуванням
у Римському ритуалі, – чи то душпастирських та рубричних, чи тих, які мають
особливе суспільне значення.
(Катехуменат)
64. Слід відновити
катехуменат дорослих, поділений на кілька ступенів, і запроваджувати його на
розсуд місцевого ординарія; таким чином, відведений для відповідного навчання
час катехуменату зможе освячуватися священними обрядами, що їх будуть
звершувати в послідовні проміжки часу.
65. В місійних
землях, крім традиційно християнських елементів втаємничення, можна допускати
також ті, які є у вжитку різних народів, – такою мірою, якою їх можна
пристосувати до християнського обряду, згідно з нормами пп. 37–40 цієї
Конституції.
(Перегляд обряду Хрещення)
66. Треба
переглянути обидва обряди Хрещення дорослих – і простіший, і урочистий, беручи
до уваги відновлення катехуменату дорослих; слід також внести до Римського
місалу Літургію “Для звершення
Хрещення».
67. Слід
переглянути й обряд Хрещення немовлят і краще пристосувати його до дійсного
становища дитини; також у самому обряді мають
бути чіткіше представлені ролі та обов’язки батьків і хресних.
68. Для випадків
більшого числа хрещеників хай до обряду Хрещення будуть запроваджені
пристосування, якими слід користуватися на розсуд місцевого ординарія. Треба
створити також коротший чин, що його, особливо в місійних теренах, могли б
використовувати катехити, і загалом, при загрозі смерті, – вірні, якщо немає священика чи диякона.
69. Замість
обряду, який зветься “Чин доповнення пропущеного при хрещенні дитини”, треба
створити новий, в якому виразніше й більш відповідно було б вказано, що
немовля, охрещене коротким обрядом, вже прийняте до Церкви. Також треба
створити новий обряд для тих, хто вже був повноправно охрещений і навертається
до католицької Церкви; такий обряд вказуватиме, що їх приймають до церковного
сопричастя.
70. Поза
пасхальним часом воду для хрещення можна благословити під час самого обряду
Хрещення затвердженою скороченою формулою.
(Перегляд
обряду Конфірмації – Миропомазання)
71. Слід також
переглянути обряд Конфірмації, щоб чіткіше виявився тісний зв’язок цього
святого Таїнства з усім християнським втаємниченням. Тому буде доречним, щоб
прийняттю цього Таїнства передувало повторення обітниць, даних при Хрещенні.
Коли це доречно,
Конфірмацію можна звершувати й під час Літургії; щодо обряду поза Літургією, то
слід підготувати формулу, яка служила б вступом до нього.
(Перегляд
обряду Покаяння)
72. Обряд і
формули таїнства Покаяння мають бути переглянуті так, щоб вони ясніше виражали
природу й дію цього святого Таїнства.
(Перегляд
обряду Помазання недужих)
73. «Останнє
помазання», – що його також, навіть краще, можна назвати «Помазанням недужих»,
– це святе Таїнство не лише для тих, хто перебуває на крайній межі життя; а
тому слід вважати, що доречна пора прийняти його настає тоді, коли для вірного
лише назріває небезпека смерті – чи то від недуги, чи від старості.
74. Поряд із
окремими обрядами Помазання недужих і Напутнього Причастя, слід створити
сполучений чин, за яким хворий після Сповіді прийняв би Помазання недужих і
Напутнє Причастя.
75. Кількість помазань має бути пристосована до обставин, а молитви
обряду Помазання недужих треба переглянути так, щоб вони відповідали різним
станам хворих, які приймають це святе Таїнство.
(Перегляд
обряду Рукоположення)
76. Чин Рукоположення слід
переглянути як щодо обрядів, так і щодо тексту. Звернення єпископа на початку
кожного рукоположення можуть бути місцевою мовою.
У єпископських
свяченнях покладання рук можуть здійснювати всі
присутні єпископи.
(Перегляд
обряду таїнства Подружжя)
77. Наявний у
Римському ритуалі обряд таїнства Подружжя слід оновити і так збагатити, щоб він був чіткішим
знаком благодаті цього Таїнства й чіткішою настановою щодо обов’язків подружжя.
“Якщо деякі
провінції...” у звершенні таїнства Подружжя “мають інші похвальні звичаї та
церемонії […] Священний Собор вельми бажає їх
зберегти”[41].
До того ж за
повноважною; місцевою церковною владою (про неї – у п. 22, § 2 цієї
Конституції) лишається право, згідно з
нормою п. 63, створювати власний обряд, що відповідав би місцевим чи народним
звичаям, але за умови непорушності того закону, що присутній на шлюбі священик
має запитати про згоду тих, хто вступає в шлюб, і отримати її.
78. Шлюб зазвичай
слід звершувати під час Літургії, після читання Євангелія і проповіді й перед
“молінням вірних”. Молитву над нареченою – належно виправлену, щоб повчати про
рівний обов’язок обох наречених щодо взаємної вірності, – можна промовляти
місцевою мовою.
Якщо ж таїнство
Подружжя звершують поза Літургією, то на початку обряду слід прочитати Апостол
та Євангеліє Літургії для наречених і завжди давати нареченим благословення.
(Перегляд сакраменталій)
79. Сакраменталії
слід переглянути, беручи до уваги головну засаду щодо свідомої, діяльної й доступної
участі вірних і зважаючи на потреби наших часів. Під час перегляду ритуалів
згідно з нормою п. 63 можна, залежно від потреби, додавати також нові
сакраменталії.
Нехай буде
якнайменше благословень, право звершувати які застережено за певними особами, і
хай такими особами будуть лише єпископи чи ординарії.
Має бути
передбачено, щоб обдаровані відповідними якостями миряни могли звершувати деякі сакраменталії, принаймні за особливих обставин
і на розсуд ординарія.
(Перегляд
обряду монашої посвяти)
80. Обряд
посвячення дів, присутній у Римському понтифікалі, слід переглянути.
До того ж треба
створити обряд складання монаших обітів й оновлення їх, який буде провадити до
більшої єдності, простоти й гідності; його мають вживати ті, хто складає або
оновлює монаші обіти під час Літургії, – окрім тих випадків, коли інакше буде
передбачене партикулярним правом.
Похвальним є
складання монаших обітів під час Літургії.
(Заупокійні
богослужіння)
81. Нехай обряд
похорону виразніше показує пасхальне значення християнської смерті й краще
відповідає обставинам та традиціям різних країв. Це також стосується до
використання літургійної барви.
Глава IV
Про богослужіння добового кола
(Богослужіння
добового кола – діло Христа і Церкви)
83. Ісус Христос, Первосвященик Нового і вічного Завіту, взявши на Себе
людську природу, приніс у це земне вигнання піснеспів, який усі віки лунає на
небесах. Він, Христос, об’єднує в Собі всю людську спільноту, щоб вона разом з
Ним співала цю божественну пісню прослави.
Це священиче
служіння Він продовжує здійснювати через
свою Церкву, яка не лише у звершенні Євхаристії, а й іншими способами,
передусім через богослужіння добового кола, безупину прославляє Господа і
заступається перед Ним за спасіння всього світу.
84. Богослужіння добового кола
відповідно до давньої християнської традиції укладено таким чином, щоб весь
перебіг дня і ночі освячувався хвалою Божою. Коли цю чудову пісню прослави як
слід виконують священики та інші, кого Церква для цього поставила, або ж
Христові вірні, які моляться разом зі священиком за встановленим взірцем, тоді
це є справді голос самої Невісти, яка промовляє до Жениха, навіть більше – це
молитва Христа разом з його Тілом до Отця.
85. Тому кожен,
хто це виконує, не лише сповнює церковний обов’язок, а й стає учасником
найвищої честі Христової Невісти, адже складаючи хвалу Богові, вони стоять
перед його престолом в імені Матері-Церкви.
86. Священики у
святому душпастирському служінні звершуватимуть молитву добового кола з тим
більшою ревністю, чим виразніше усвідомлюватимуть свій обов’язок дотримуватися
Павлового напучення: “Моліться без перерви” (1 Сол. 5:17). Бо в тій справі, над
якою вони трудяться, лише Господь може дарувати успіх і зростання, адже Він сам
сказав: “Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15:5); тому й апостоли,
поставляючи дияконів, казали: “Самі ж ми будемо пильно перебувати у молитві і
служінні слова” (Ді. 6:4).
87. Для того щоб
священики та інші члени Церкви краще й досконаліше виконували богослужіння
добового кола у сучасних обставинах, Священний Собор, продовжуючи благодатно
започатковане Апостольським Престолом оновлення, вирішив постановити щодо цих
богослужінь римського обряду таке:
(Оновлення
богослужінь добового кола)
88. Оскільки метою
богослужінь добового кола є освячення дня, то традиційний перебіг Часів слід
оновити так, щоб їм по змозі було повернено відповідність до справжньої пори
дня, а також щоб було взято до уваги умови нинішнього життя, в яких перебувають
передусім ті, хто зайняті апостольською працею.
89. Отож в
оновленні богослужінь добового кола слід дотримуватися таких норм:
а) Утреня [laudes], як ранкове моління, і Вечірня
[vesperae], як вечірнє моління, згідно з
шанованою традицією всієї Церкви, є двома стержнями щоденного богослужбового
кола. Їх треба вважати за головні богослужбові Часи – і як такі звершувати.
б) Повечір’я [completorium] треба укласти так, щоб воно
відповідало закінченню дня.
в) Час, що його
називаємо Опівнічна [matutinum], хоч у хорі й зберігає характер нічного славословлення, нехай буде так пристосований, щоб його можна було
молитись в будь-яку пору дня; нехай він складається з меншої кількості
псалмів, але довших читань.
г) Перший Час слід
скасувати.
ґ) Нехай у хорі
буде збережено малі Часи: Третій, Шостий і Дев’ятий. Поза хором із цих
трьох можна вибрати один, який більше відповідає порі дня.
(Богослужіння
добового кола – джерело побожності)
90. Богослужіння
добового кола, як прилюдна молитва Церкви, є джерелом побожності й поживою для
особистої молитви. Тому священиків та всіх інших учасників напоминаємо в
Господі, щоб під час звершення цих богослужінь їхні думки узгоджувалися зі
словами; а для того, щоб краще цього досягти, нехай вони збагачують своє знання
літургії та Біблії, особливо псалмів.
При оновленні
римських богослужінь добового кола слід так пристосувати його гідний шани
віковий скарб, щоб з нього могли ширше і легше користати всі, кому він
переданий.
(Перерозподіл
псалмів)
91. Для того щоб
справді можна було дотримуватися перебігу Часів, викладеного в п. 89, надалі
псалми слід розподіляти не на тиждень, а на довший проміжок часу.
Треба якнайшвидше
допровадити до кінця щасливо розпочате діло оновлення Псалтиря, беручи до уваги
особливості християнської латини, його літургійний вжиток, зокрема у співі, та
всю традицію латинської Церкви.
(Упорядкування читань)
92. Щодо читань,
то треба дотримуватися такого:
a) читання Святого
Письма слід укладати так, щоб скарби Божого слова були ширше й легше доступні;
b) добирати
читання з творів Отців і Вчителів Церкви та [інших] церковних письменників
більш відповідно;
c) житія мучеників
і святих мають відповідати історичній правді.
(Перегляд
піснеспівів)
93. Піснеспіви,
наскільки це виявиться доцільним, слід відновити до їхньої первісної форми,
вилучивши або змінивши те, що має ознаки міфу або ж менше відповідає
християнській побожності. Також, якщо це буде доречним, варто прийняти ще щось
із того, що можна знайти в скарбниці піснетворчості.
(Відповідність
Часів порі дня)
94. І для того,
щоб по-справжньому освячувати день, і для того, щоб служити самі Часи з
духовною користю, у звершенні Часів належить дотримуватися тієї пори дня, яка
щонайближче підходить до дійсної пори кожного канонічного Часу.
(Обов’язок
хорової молитви)
95. Ті спільноти,
які зобов’язані до хорової молитви, окрім монастирської Літургії, мають щодня в
хорі звершувати богослужіння добового кола, а саме:
a) чини каноніків,
монахів чи монахинь та інших богопосвячених осіб, яких церковне право або
монаший устав зобов’язує до хорової молитви, – всі богослужіння добового
кола;
б) катедральні та
колегіяльні капітули – ті частини богослужіння добового кола, до яких їх
зобов’язує загальне або партикулярне право;
в) всі члени цих
спільнот, які або прийняли рукоположення, або склали урочисті обіти, за
винятком братів-помічників (conversi), мають самостійно молитись ті Часи, яких не молились у
хорі.
96. Клирики, які
не зобов’язані до хору, якщо прийняли рукоположення, щодня мають чи то
самостійно, чи спільно молитись всі богослужіння добового кола, за нормою ст.
89.
97. В рубриках має
бути визначено, коли є доречною заміна богослужінь добового кола на інші
літургійні дії.
В поодиноких
випадках ординарії можуть з поважної причини зовсім або частково звільняти
своїх підлеглих від обов’язку звершення богослужінь добового кола чи замінювати
його.
(Молитва
Церкви)
98. Члени
будь-якого інституту богопосвяченого життя, які за своїм уставом звершують
якісь частини богослужінь добового кола, творять прилюдну молитву Церкви.
Також творять
прилюдну молитву Церкви ті, які за своїм уставом моляться якесь «мале церковне
правило», якщо воно має за взірець богослужіння добового кола і належно
схвалене.
99. Оскільки
богослужіння добового кола – це голос Церкви, тобто всього таїнственного Тіла,
яке прилюдно хвалить Бога, то рекомендовано, щоб не зобов’язаний до хорової
молитви клир, а особливо священики, які чи то спільно мешкають, чи збираються
разом, принаймні частину богослужінь добового кола звершували спільно.
Але всі, хто звершує богослужіння добового кола чи то в хорі, чи спільно,
нехай виконують довірене їм служіння якнайдосконаліше – і щодо внутрішньої
душевної відданості, і щодо зовнішнього виконування.
Крім того,
годиться, щоб богослужіння добового кола, коли звершується в хорі або спільно,
звершувалося зі співом.
(Участь
вірних)
100. Душпастирі
мають дбати, щоб найважливіші молитовні Часи, особливо вечірні, спільно
звершували в храмі у неділі та урочистіші святкові дні. Заохочується, щоб і
вірні молились богослужіння добового кола – чи то разом зі священиками, чи
самі, зібравшись разом, чи навіть поодинці.
(Мова
богослужінь добового кола)
101. § 1. Згідно з
віковічною традицією латинського обряду, нехай клир зберігає в богослужіннях
добового кола латинську мову. Однак ординарій уповноважений в поодиноких
випадках дозволяти використання перекладу місцевою мовою, створеного за нормою
п. 36, тóму клиру, якому використання латинської мови становитиме поважну
перешкоду для належного звершення цих богослужінь.
§ 2. Повноважний
настоятель може дозволити монахиням, а також членам інститутів богопосвяченого
життя – і чоловікам, які не належать до клиру, і жінкам – використання в
богослужіннях добового кола місцевої мови (навіть якщо їх звершують у хорі), за
умови затвердженого перекладу.
§ 3. Кожен
зобов’язаний до богослужінь добового кола
клирик, якщо звершуватиме їх живою мовою разом із громадою вірних або з
тими, кого згадано в § 2, – виконає свій обов’язок, якщо тільки текст перекладу
було схвалено.
Глава V
Про літургійний рік
(Характер і
зміст літургійного року)
102. Свята
Мати-Церква вважає за належне встановити впродовж року дні для звершення
священного спомину спасенних діл свого божественного Жениха. Вона щотижня
споминає Воскресіння Господнє в день, який назвала «Днем Господнім», а раз на
рік, у найвищому торжестві Пасхи, – відзначає
його разом з його благодатними страстями.
В річному циклі
вона розгортає все таїнство Христа – від Воплочення й Різдва аж до Вознесіння,
до дня П’ятдесятниці й до очікування блаженної надії та Господнього пришестя.
Ось так пригадуючи
таїнства відкуплення, вона відкриває вірним багатство чеснот і заслуг свого
Господа, щоб повсякчас робити їх певним чином присутніми для вірних і щоб вони,
ставши причасниками цих чеснот і заслуг, наповнювалися благодаттю спасіння.
103. Звершуючи цей
річний цикл Христових таїнств, свята Церква з особливою любов’ю почитає
Пресвяту Богородицю Марію, яка поєднана нерозривною сув’яззю зі спасенним
діянням свого Сина; в ній Церква подивляє і возвеличує найвидатніший плід
відкуплення, і радісно споглядає немовби найчистіший образ того, якою вся вона
прагне й надіється бути.
104. Понад те,
Церква внесла до річного циклу дні пам’яті
мучеників та інших святих, які, приведені до досконалості різноманітною Божою
благодаттю і здобувши вічне спасіння, співають в небесах досконалу хвалу Богові
й заступаються за нас. Святкуючи «дні народження [до вічності]» святих, вона
проповідує пасхальне таїнство в святих, які спільно з Христом постраждали і
прославилися; ставить їх за приклад вірним і цим провадить їх через Христа до
Отця; їхніми заслугами вимолює в Бога благодіяння.
105. Нарешті, в
різні пори року, згідно з переданим вченням, Церква вдосконалює зростання
вірних побожними вправами для душі й тіла, напученнями, молитвами, ділами
покаяння й милосердя. Тому Священний Собор ухвалив постановити таке:
(Святкування Воскресіння)
106. Церква,
згідно з апостольським переданням, яке бере початок від самого дня Господнього
Воскресіння, святкує пасхальне таїнство кожного восьмого дня, який заслужено зветься
«Днем Господнім», або ж неділею. В цей день Христові вірні мають збиратися
разом, щоб, вислухавши Боже слово і взявши участь у Євхаристії, спом’янути
Страсті, Воскресіння та славу Господа Ісуса і благодарити Бога, який їх
“відродив... до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих” (1 Пт.
1:3). Отож неділя – це основний святковий день, а тому слід пропонувати
побожним вірним і наполягати, щоб він був днем радості й відпочинку від праці.
Вище за неї можна ставити лише справді найважливіші святкування, адже неділя –
то основа й осердя всього літургійного року.
(Перегляд
літургійного року)
107. Літургійний
рік треба так переглянути, щоб, зберігаючи або відновлюючи традиційні звичаї та
порядок літургійних циклів згідно з вимогами нашої доби, водночас зберегти за
ними їхню природну здатність належно живити побожність вірних у святкуванні
таїнств християнського відкуплення, особливо в пасхальному таїнстві. Щодо
пристосування, в разі потреби, до місцевих умов, то їх слід здійснювати згідно
з нормою пп. 39 і 40.
(Господські
свята)
108. Серця вірних
треба насамперед привертати до Господських свят, що ними упродовж року
святкуємо таїнства спасіння. А тому різдвяний і пасхальний цикли свят [Proprium
de Tempore] мають посідати відповідне для себе місце, переважаючи свята
святих, щоб належним чином споминати весь цикл таїнств спасіння.
(Свята
Чотиридесятниця)
109. В літургії та
в літургійній катехизі
слід повніше висвітлювати подвійний
вимір пори Великого посту: вірних, які наполегливіше слухають Боже слово й
віддаються молитві, вона готує до пасхального таїнства і через спомин про
Хрещення або приготування до нього, і через покаяння. А тому:
a) належить ширше
використовувати ті літургійні елементи Великого посту, які стосуються Хрещення;
можна відновити дещо з давнішої традиції, якщо це вважатиметься корисним;
б) те саме можна
сказати про елементи, які стосуються покаяння. Щодо катехизи, то вірних
треба напоумляти не лише про суспільні
наслідки гріха, а й про те, що найбільш властиве покаянню, тобто про відразу до
гріха як образи Бога. Не слід оминати ролі Церкви в покаянних діях, а також
треба спонукати до молитви за грішників.
110. Покаяння в
час Великого посту має бути не лише внутрішнім і особистим, а й зовнішнім і
суспільним. Щодо покаянних практик, то їх слід плекати відповідно до
можливостей нашої доби та різних країв, а також до становища кожного з вірних,
за рекомендацією влади, про яку йдеться в п. 22.
Однак нехай і далі
буде священним пасхальний піст, якого скрізь треба дотримуватися в п’ятницю
Страстей і Смерті Господа, а якщо це буде можливо – продовжувати його й на
Велику суботу, щоб з возвишеною і відкритою душею увійти в радість Воскресіння
Господнього.
(Свята
святих)
111. В Церкві
традиційно почитають святих і вшановують їхні автентичні мощі, а також
зображення. Їхні свята проповідують чуда, що Христос вчинив у своїх слугах, і
подають вірним гідний приклад для наслідування.
Для того щоб свята
святих не переважали тих свят, які споминають самі таїнства спасіння, більшість
із них треба залишити для святкування окремим Церквам, народам, монашим
спільнотам, а на всю Церкву поширювати лише ті, які споминають святих
вселенського значення.
Глава VI
Про сакральну музику
(Гідність сакральної музики)
112. Музична
традиція вселенської Церкви становить неоціненний скарб, який виділяється
з-поміж інших виявів мистецтва насамперед тим, що сакральний спів, поєднаний зі
словами, становить необхідну й невід’ємну частину урочистої літургії.
І справді,
священні піснеспіви звеличує Святе Письмо[42], як
і святі Отці та Римські Архиєреї, які, починаючи від святого Пія X, останнім
часом наполегливо висвітлювали завдання сакральної музики в служінні Господеві.
Сакральна музика
буде тим більше святою, чим тісніше вона буде пов’язана з літургійною дією – чи
то додаючи краси молитві, чи плекаючи однодушність, чи сповнюючи священні
обряди більшим торжеством. Адже Церква схвалює всі види справжнього мистецтва,
якщо вони мають потрібні якості, і допускає їх у богопочитанні.
Отож Священний
Собор, зберігаючи норми й настанови церковної традиції та правопорядку і беручи
до уваги мету сакральної музики, а саме прославу Бога і освячення вірних,
постановив таке:
(Урочисті богослужіння)
113. Літургійна
дія набуває шляхетнішого вигляду, коли богослужіння, в яких разом зі священнослужителями
бере діяльну участь люд, звершуються урочисто й зі співом.
Щодо використання
мови, то слід дотримуватися настанов п. 36; щодо Літургії – п. 54; щодо святих
Таїнств – п. 63; щодо богослужінь добового кола – п. 101.
(Плекання сакральної музики)
114. Скарб
сакральної музики треба якнайдбайливіше берегти і плекати. Слід наполегливо
розвивати хори, передовсім при катедральних соборах; а єпископи та інші
душпастирі нехай старанно дбають, щоб до всякого співаного священнодійства вся
громада вірних могла привносити свою діяльну участь, згідно з нормою пп. 28 і
30.
(Музична підготовка)
115. Музичній
освіті й практиці треба надавати великої ваги в семінаріях, в новіціятах і
навчальних обителях монашества як одної, так і другої статі, а також в інших католицьких
інституціях і школах. Для того щоб здійснювати цю освіту, треба старанно
готувати вчителів, які будуть навчати сакральної музики.
Рекомендується
також, де це буде доречним, засновувати вищі навчальні заклади сакральної
музики.
Композиторам і
співцям, передусім дітям, також треба давати повноцінне літургійне виховання.
(Григоріянський спів)
116. Церква визнає
григоріянський спів властивим для римської літургії, а тому, за рівності інших,
він має посідати чільне місце в літургійних діях. З богослужінь аж ніяк не слід
вилучати інших родів сакральної музики, зокрема поліфонічної, якщо вони
відповідають духові літургійного діяння, згідно з нормою п. 30.
117. Нехай буде
завершено нормативне видання книг григоріянського співу; до того ж слід
приготувати критичніше видання тих книг, які вже було видано після реформи
святого Пія X.
Добре було б, якби
також з’явилося видання з простішими мелодіями для використання у менших
церквах.
(Народний релігійний спів)
118. Слід дбайливо
плекати народний релігійний спів, щоб у священних та побожних практиках і в
самому літургійному діянні, згідно з нормами й настановами рубрик, могли лунати
голоси вірних.
119. Якщо в деяких
краях, особливо там, де відбувається місійна діяльність, є народи з власною
музичною традицією, яка має велике значення в їхньому релігійному та
суспільному житті, до цієї музики треба поставитися з належною повагою й надати
їй відповідне місце і у формуванні релігійного почуття цих людей, і у
пристосуванні богопоклоніння до їхньої ментальності, в дусі пп. 39 і 40.
Тому в музичній
освіті місіонерів треба старанно дбати про те, щоб вони по можливості були
здатними розвивати традиційну музику цих народів як у школі, так і у
священнодійстві.
(Музичні інструменти)
120. В Латинській
Церкві слід тримати у великій пошані орган як традиційний музичний інструмент,
чиє звучання спроможне надавати дивовижної краси церковним церемоніям і
могутньо возносити уми до Бога і до всього вишнього.
Щодо інших
інструментів, то їх можна допускати в богопочитанні на розсуд і за згодою
повноважної місцевої влади, згідно з нормою пп. 22 (§ 2), 37 і 40, якщо вони
придатні або їх можна пристосувати для священного вжитку, якщо не суперечать
гідності храму та якщо справді сприяють духовному зростанню вірних.
(Мелодії й тексти)
121. Нехай
перейняті християнським духом композитори відчувають своє покликання до того,
щоб плекати сакральну музику і примножувати її скарби.
Нехай створюють
мелодії, позначені рисами справжньої сакральної музики, що їх зможуть співати
не лише більші хори , а й для менших хорів вони будуть придатними і сприятимуть
діяльній участі всієї громади вірних.
Тексти,
призначені для сакрального співу, мають узгоджуватися з католицьким вченням, і
найбільше їх треба черпати зі Святого Письма та літургійних джерел.
Глава VII
Про сакральне мистецтво і богослужбові
речі
(Гідність сакрального мистецтва)
122. До
найшляхетніших устремлінь людського генія правомірно зараховують художнє
мистецтво, особливо ж мистецтво релігійне і його вершину – сакральне мистецтво.
Воно за своєю природою звертається до безмежної Божої краси, певною мірою
виявляючи її у витворах людських рук; воно тим більше відповідає і Богові, й
поширенню його хвали та слави, чим більше ставить собі за мету не що інше, як
те, щоб своїми творами спонукати людей благоговійно звертатися думкою до Бога.
Тому свята
Мати-Церква завжди була приятелькою художнього мистецтва, безнастанно шукала
його шляхетного служіння і навчала митців – передусім для того, щоб речі, які
стосуються богопочитання, були направду гідні, відповідні й гарні, щоб були
справжніми знаками й символами вишнього. До того ж Церква завжди правомірно
виступала арбітром, розсуджуючи, які мистецькі твори узгоджуються з вірою,
побожністю й святобливо успадкованими законами і тому є придатними для сакрального
вжитку.
Церква особливо
наполегливо дбала, щоб богослужбові речі гідно й гарно слугували оздобності
богопочитання, допускаючи ті зміни в матеріялі, формі чи візерункові, що їх з
бігом часу приніс прогрес у мистецькій техніці.
Тому Отцям було до
вподоби вирішити щодо цих речей таке.
(Церква допускає всі стилі)
123. Церква не
вважала своїм власним жоден мистецький стиль, а приймала манеру кожної доби
згідно з особливостями й обставинами кожного народу та з потребами різних
обрядів, з бігом століть витворюючи мистецький скарб, що його треба берегти з
усією дбайливістю. Тож нехай у Церкві вільно практикується сучасне мистецтво, а
також мистецтво всіх країв і народів, за умови, що воно служитиме священним
спорудам і священним обрядам з належною пошаною і почестю; таким чином воно
зможе долучити свій голос до чудесної пісні прослави католицької віри, яку
співали найвизначніші мужі впродовж минулих століть.
(Старання єпископів)
124. Ординарії,
підтримуючи і плекаючи справжнє сакральне мистецтво, нехай стараються прямувати
радше до шляхетної краси, аніж до марної пишності. Те саме стосується священних
риз і оздоблення. Нехай єпископи наполегливо дбають, щоб усунути з Божих храмів
та інших святих місць мистецькі твори, які суперечать вірі, моралі та
християнській побожності, а також ображають істинно релігійне відчуття чи то через потворність
форм, чи то через посередність або претензійність.
Щодо будівництва
святих храмів, то тут треба пильно дбати про їхню придатність для виконання
літургійних дій і для досягнення діяльної участі вірних.
(Церковні зображення)
125. Нехай і далі
залишається непорушною практика виставляння в церквах святих зображень для
почитання вірними; однак їх треба виставляти в помірній кількості й у
відповідному порядкові, щоб не викликати у християнського люду зачудування і не
підживлювати хибних виявів набожності.
(Єпархіяльні комісії зі
сакрального мистецтва)
126. Виносячи
судження про твори мистецтва, місцевим ординаріям слід заслухати комісію
єпархії зі сакрального мистецтва та, при потребі, інших експертів, а також ті
комісії, про які йдеться в пп. 44, 45, 46.
Ординарії мають
старанно пильнувати, щоб богослужбові речі та інші коштовні твори не було
відчужено чи втрачено, адже вони є прикрасами Божого дому.
(Опіка над митцями)
127. Нехай єпископи
– чи то самі, чи через придатних для цього священиків, які мають досвід у
мистецтві й любов до нього, – піклуються про митців і проймають їх духом
сакрального мистецтва та святої літургії.
Крім того,
рекомендується в тих краях, де це буде доцільним, засновувати школи чи академії
сакрального мистецтва для вишколу митців.
Митці, які за
спонукою свого таланту мають намір служити славі Божій у святій Церкві, нехай
завжди пам’ятають, що в їхньому ділі йдеться про якесь священне наслідування
Бога-Творця і про твори, призначені для католицького богопочитання, для
вдосконалення, побожності й релігійного виховання вірних.
(Перевірка приписів про
облаштування церков)
128. Слід
чимскорше перевірити, згідно з нормою п. 25, поряд із літургійними книгами, ті
церковні канони й устави, у яких йдеться про облаштування матеріяльних речей,
які стосуються богопочитання, особливо ж про гідну й відповідну конструкцію
святих храмів; про форму й будову вівтарів; про шляхетність, розташування й
безпеку євхаристійної дарохранильниці; про зручність і гідний вигляд
хрестильниці; а також про відповідність розміщення святих зображень, оздоб і
прикрас. Те, що виглядатиме менш відповідним до оновленої літургії, слід
виправити або усунути; те, що їй сприяє, – залишити або запровадити.
Місцевим
Єпископським Конференціям, згідно з нормою п. 22, надається право
пристосовувати ці справи до місцевих потреб і звичаїв, особливо коли йдеться
про матеріяли й форму богослужбових речей та риз.
(Мистецька підготовка
духовенства)
129. Під час
обов’язкових філософських і богословських студій клир також має вивчати історію
та розвиток сакрального мистецтва, а також ті здорові засади, на яких мають
ґрунтуватися твори сакрального мистецтва, – щоб клир цінував та беріг гідні
шани церковні пам’ятки, а також був спроможний відповідно консультувати митців
у їхній творчій праці.
(Понтифікалії)
130. Належить, щоб
використання елементів архиєрейських відзнак (pontificalia) залишалося лише за тими
церковними особами, які мають або єпископський сан, або якусь особливу
юрисдикцію.
ДОДАТОК
Декларація Священного Другого Ватиканського Вселенського Собору про реформу календаря
Священний Другий
Ватиканський Вселенський Собор, надаючи великого значення прагненню багатьох
людей, щоб свято Пасхи було призначено на певну
неділю і щоб було усталено календар, старанно зваживши, які наслідки може мати
введення нового календаря, заявляє про таке:
1. Священний Собор
не заперечує проти призначення в григоріянському календарі Пасхи на певну
неділю, якщо з цим погодяться всі, кого це стосується, передовсім брати, які
перебувають поза сопричастям з Апостольським Престолом.
2. Також Священний
Собор заявляє, що не чинитиме протидії починанням, спрямованим на запровадження
в громадянському суспільстві вічного [perpetuum] календаря.
Що ж до різних систем,
які винайдено для усталення вічного календаря і для запровадження його в
громадянське суспільство, то Церква не заперечує лише тих, які зберігають і
забезпечують семиденний тиждень з неділею, не вставляючи додаткових днів поза
тижнем, – так, щоб послідовність тижнів залишалась непорушною, – за винятком
вельми поважних причин, щодо яких має винести присуд Апостольський Престол.
* * *
Все викладене в цій
Конституції й кожне з викладеного зокрема було до вподоби Отцям Священного Собору. І Ми апостольською владою,
даною Нам Христом, разом із Високодостойними Отцями у Святому Духові це
схвалюємо, вирішуємо і постановляємо; і те, що було соборно постановлено,
наказуємо для Божої слави оприлюднити.
Рим, при [соборі] св. Петра,
4 грудня 1963 року.
Я, Павло, єпископ
Католицької Церкви.
(Далі йдуть підписи Отців Собору)
* У цьому документі терміном «літургія» позначаються всі офіційні
богослужіння Церкви; натомість «Літургія» з великої літери означає «Божественна
Літургія», або «Євхаристійна Літургія». Тим самим «літургійне богослужіння»
відрізняється від інших церковних богослужінь – побожних практик (див. SC,
13).
[1]Missale Romanum. Молитва над Дарами дев’ятої неділі після П’ятдесятниці.
[2] Пор. Євр.
13:14.
[3] Пор. Еф. 2:21–22.
[4] Еф. 4:13.
[5] Пор. Іс.
11:12.
[6] Пор. Йо.
11:52.
[7] Йо. 10:16.
[8] Пор. Іс. 61:1; Лк. 4:18.
[9] Св. Ігнатій Антіохійський. До eфесян, 7, 2 // Funk, PA I, с. 218.
[10] Пор. 1 Тим.2:5.
[11] Sacramentarium Veronense (Leonianum) / ред.
C. Mohlberg. Рим 1956, п. 1265, с. 162.
[12] Missale Romanum, пасхальна префація.
[13] Пор. св. Августин. Проповідь на Псалом 138, 2 // CChr,
XL, c. 1991 та молитву в Missale Romanum після другого читання у Велику
суботу перед реформою Страсного тижня.
[14] Пор. Мр. 16:15.
[15] Пор. Ді. 26:18.
[16] Пор. Рим. 6:4; Еф. 2:6; Кол. 3:1; 2 Тим 2:11.
[17] Пор. Йо. 4:23.
[18] Пор. 1 Кор. 11:26.
[19] Тридентський Собор, сесія XIII, 11 жовтня 1551.
Декрет про Пресвяту Євхаристію, гл. 5 // Concilium Tridentinum. Diariorum,
Actorum, Epistolarum, Tractatuum nova collectio / вид. Soc. Goerresianae,
т. VII. Actorum pars IV. Friburgi Brisgoviae 1961, с. 202.
[20] Тридентський Собор, сесія XXII, 17 вересня 1562.
Вчення про Жертву Божественної Літургії, гл. 2 // Concilium Tridentinum,
цит. праця, т. VIII. Actorum pars V. Friburgi Brisgoviae 1919, с.
960.
[21] Пор. св. Августин. Трактат на Євангеліє від
Йоана, VI, 1, 7 // PL 35, 1428.
[22] Пор. Од. 21:2; Кол. 3:1; Євр. 8:2.
[23] Пор. Флп. 3:20; Кол. 3:4.
[24] Пор. Йо. 17:3; Лк. 24:47; Ді. 2:38.
[25] Пор. Мт. 28: 20.
[26] Missale Romanum. Молитва після Причастя у Навечір’я Пасхи і Великодньої неділі.
[27] Там само. Колекта на Літургії у вівторок
Пасхальної октави.
[28] Пор. 2 Кор. 6:1.
[29] Пор. Мт. 6:6.
[30] Пор. 1 Сол. 5:17.
[31] Пор. 2 Кор. 4:10–11.
[32] Missale Romanum. Молитва над Дарами у
понеділок октави П’ятдесятниці.
[33] Св. Кипріян. Про єдність католицької Церкви,
7 // CSEL, т. III, 1, с. 215–216. Пор. його ж. Лист 66, п. 8, 3
// цит. праця, т. III, 2, с. 732–733.
[34] Пор. Тридентський Собор, сесія XXII, 17 вересня
1562. Вчення про святу Жертву Літургії, гл. 8 // Concilium
Tridentinum, цит. праця, т. VIII, с. 961.
[35] Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До магнезійців 7;
До філадельфійців 4; До смирнян 8 // Funk, PA I, с. 236, 266, 281.
[36] Пор. св. Августин. Трактат на Євангеліє від
Йоана, 26, гл. 6, п. 13 // PL 35, 1613.
[37] Breviarium romanum. На свято Найсвятішого
Тіла Христового, друга вечірня, антифон до «Величає».
[38] Пор. св. Кирило Александрійський. Коментар на
Євангеліє від Йоана, кн. 12, гл. 11–12 // PG 74, 557–565, особливо
564–565.
[39] Пор. 1 Тим. 2:1–2.
[40] Сесія ХХІ, 16 липня 1562. Вчення про Причастя під
обома видами і Причастя дітей, гл. 1–3, кан. 1–3 // Concilium Tridentinum,
цит. праця, т. VIII, с. 698–699.
[41] Тридентський Собор, сесія 24, 11 листопада 1563,
декрет Про реформу [таїнства Подружжя], гл. 1 //
Concilium Tridentinum, цит. праця, т. IX. Actorum, ч. VI. Friburgi
Brisgoviae 1924, с. 969; Пор. Rituale romanum, тит. VIII, гл. II, ч. 6.
[42] Пор. Еф. 5:19; Кол. 3:16.
Немає коментарів:
Дописати коментар