ПІСЛЯСЛОВО

ПІСЛЯСЛОВО

з нагоди успення отця-архимандрита професора доктора Роберта Френсіса Тафта (1932-2018)

Отець Роберт Тафт був вірним священиком і відданим єзуїтом, який керувався твердою вірою і вкоріненою у молитві вірністю своїй Церкві. Його любов до церкви була прямою, можливо, іноді й неделікатною, та без будь-яких «але» і «якщо». Його принципом як священика і вченого було "Служити Церкві тільки правдою, а особливо тоді, коли вона є незручною!"

о.Тафт народився 9 січня 1932 року у м. Провіденс (Род Айленд), виростав же у не надто віддаленому від нього м. Кренстоні. Він належав до далекої родини президента Вільяма Тафта та сенатора штату Огайо Роберта А. Тафта. 

о. Роберт навчався у школі Християнського Братства. У 1949 році він вступив у єзуїтську провінцію Нью-Інґланд у Шедовбрук м.Лонокс (штат Масачусетс). Там він провів чотири роки у новіціаті і юніораті, відтак вступив у Бостонський коледж у м.Вестон (штат Масачусетс), щоб розпочати філософські студії. По завершенні навчання (B.A. 1955; M.A. 1956; Lic. Phil. 1956), його було відряджено у Багдад, де він з 1956 до 1959 роки викладав англійську у єзуїтському коледжі. З 1957 по 1959 рік він був там директором вищої інтернатури (Senior Boarding School). Правдоподібно, з цього проведеного в Іраку часу у нього зародилась і розвинулась любов до східного християнства. У 1959 році він повернувся у Сполучені Штати, де у 1960 році захистив магістерську працю (M.A. 1961) з російської філології в університеті Фордам (Fordham University). Три наступних роки він присвятив вивченню богослов’я (Lic. Theol. 1964) у Бостонському коледжі. Під час богословських студій здійснилась одна із його мрій – він став вірним греко-католицької церкви, а в 1963 році він отримав священичі рукоположення. Цьому слідувала остання фаза єзуїтського виховання – терціат у бельгійському місті Дронґен.

Від його першої зустрічі із впливовим вченим та літургістом єзуїтом о. Хуаном Матеосом у Бейруті о. Роберт Тафт був переконаний, що решта його життєвого шляху буде присвячена дослідженню спадщини східних церков. у 1965 році він розпочав спеціалізацію у галузі літургійні науки /орієнтальні церкви під проводом о. Хуана Матеоса у Папському Орієнтальному Інституті (P.I.O.) в Римі. Ступінь доктора східнохристиянських наук (S.E.O.D.) він захистив із „summa cum laude“ у 1970 році.

У 1971/72 на вимогу свого керівника о.Матеоса він продовжив свої студії у Лювені на постдокторській програмі з орієнтальної філології.

Повернувшись до Риму, він став спочатку позаштатним професором, викладачем вступу в орієнтальні літургії, передусім коптійську та вірменську. Та вже з 26 січня 1979 року його було прийнято як постійного професора у галузі орієнтальних літургій та філології Папського Орієнтального Інституту.

Від 1971 року і аж до емеритури у 2011 році він брав участь у багатьох міжнародних проектах: гостьових лекціях, семінарах, курсах, керівництві наукових робіт, симпозіумах у США, Вірменії, Бельгії, Болгарії, Канаді, Єгипті, Англії, Франції, Німеччині, Греції, Угорщині, Індії, Ірландії, Іраку, Італії, Словаччині, Туреччині, Україні …

о.Тафт надавався до цього передусім завдяки його надзвичайним мовним здібностям: англійською, французькою, німецькою, італійською та російською він володів вільно. Наукові праці міг читати іспанською, українською, білоруською, сербською, болгарською, македонською, грецькою та румунською. Із древніх мов володів латиною, грекою, старо-слов’янською, вірменською, коптійською та сирійською.

Навіть у європейському контексті о.Тафта можна справедливо зарахувати до всесторонньо освічених науковців у царині східних церков, т.зв. «орієнталістів». Його бібліографія засвідчує це величезною кількістю публікацій.

Інтелектуальні здібності о.Тафта гармонійно поєднувались із властивістю завжди жити і діяти дисципліновано і структуровано. Його девізом для нас, студентів, було: «Запам’ятайте: без внормованих годин сну не буває внормованих молитовних і навчальних годин!». Ця дисципліна була видимою у його обширній діяльності, благословенній та плідній праці, його численних публікаціях, а також у розбудові навчальних базових та аспірантських програм в США (Notre Dame, 1977-1979) та в Римі (як директора відомої бібліотек P.I.O. 1981-1985; як віце-ректора P.I.O. 1995-1991; як директора видань P.I.O. „Orientalia Christian Periodica“ 1972-1976 та „Orientalia Christiana Analecta“ 1987-2003; як засновника та головного редактора серії „Anaphorae Orientales“ 1998-2003).

Його бібліографія налічує 34 книги, між якими належить особливо відзначити його шеститомник Історії літургії св.Йоана Золотоустого (A History of the Liturgy of St. John Chrysostom [6 vols], Orientalia Christiana Analecta, Rome, 1978–2008) і понад 800 інших наукових публікацій. Можна справедливо ствердити, що о.Тафт був професором богослов’я з пристрасті та за покликанням. За покликанням, оскільки був послушний харизмі свого монашого чину. З пристрасті, оскільки він був «Учителем» у правдивому сенсі цього слова. Його лекції зазвичай починались із попередньої «трапези літератури», бо студент мусив принаймні один раз побачити важливі праці до певної тематики і «взяти їх у руки».

Кому пощастило писати з ним ліценціатську чи докторську працю, той міг познайомитись із «Учителем» ще краще. Моя перша розмова із ним про можливість стати його докторантом пройшла приблизно так: „о. Роберте, я б дуже хотів писати у Вас докторську працю.“ „Послухай! Мене зараз не цікавить, де ти будеш робити свою докторську, спочатку ти зробиш свій ліценціат, і то щонайменше на „magna cum laude“, відтак порозмовляємо про докторську. Якщо ти посередній студент, ти багато не втрачаєш, я ж, натомість, із лінивим та недолугим студентом втрачаю багато!“ Спочатку треба було укласти з ним угоду щодо керівництва ліценціатської чи докторської та обговорити деталі співпраці. При виборі теми можна було вибрати із широкого тематичного переліку. Він давав студентові право вибору. Але коли ти вибрав, він підходив до праці дуже прискіпливо. Перші подані йому напрацювання виглядали після його коректи як червоне поле бою з відповідними «тафтіансько-напоумлюючими» коментарями з належними до них знаками питання та оклику. о. Тафт перевіряв кожну цитату. Спочатку він «лютував», але згодом, коли він бачив, що поставив студента на добрий рівень самоусвідомлення та працездатності, суттєво добрів. Що далі поступала праця, то дружнішим ставав він у відносинах. Найвищим компліментом була пропозиція перейти зі студентом на «ти», яку він зазвичай озвучував фразою: «Я – Роберто або Боб!“ І відтоді він залишався вірним запропонованій дружбі. Тим, що вирізняло о.Тафта від багатьох інших професорів як «керівника», було його вміння добре і цільово провадити своїх докторантів, оскільки він був ясний у своїх вимогах і цілях, які він ставив. Він заохочував студента працювати над темою стисло та прискіпливо: „Не починай від Адама та Єви, облиш це, воно вже давно всім відоме!“ Спосіб його висловлювань щодо студента часто був гострий і «приперчений», він міг також бути дуже твердим із тими, хто гордістю та зазнаванням намагався надолужити брак завзяття до навчання чи праці: „Облиш! Я вже встиг забути більше ніж ти дотепер вивчив!“

Хто удостоївся бути його докторантом, міг бути гордим: у візантійській літургіології немає жодного вартого уваги дослідника, який не читав би чи не слухав би о.Тафта. Для візантійської літургіки о.Тафт є тим, ким для латинської перед ІІ Ватиканським собором (1962-1965) був о.Йозеф-Андреас Юнґман. Його шеститомник з історії Літургії св.Йоана Золотоустого та його публікації про Часослов воістину являють його як „magister magistrorum“ та „Нестора візантійської літургіології“. о.Тафт був багаторазовим доктором honoris causa та лавреатом багатьох премій, він отримав найвищі відзнаки у науковому та церковному колах.

З 1975 до 2012 року він був вчителем кількох тисяч студентів з різноманітних християнських конфесій, керував багатьма докторськими працями і залишався вірним другом та «шефом» для великої кількості своїх студентів.

Впорядкована праця у його науковій діяльності позначалась також у його духовному житті. Молитви зранку та ввечір, якщо можливо, у спільноті, були для нього надзвичайно важливими. Якщо хтось як студент хотів зустрітись із о.Тафтом поза обідньою перервою, для цього існувало дві вірних можливості: можна було піти у бібліотеку, там його можна було побачити завжди, перед тим, як її відчиняли о 9:00. По обіді він далі студіював аж до 18:00. Або можна було піти до церкви у Русікумі, там він приходив практично щодня першим вже перед 6:00 ранку до каплиці св.Терези. Мене завжди глибоко вражало те, як цей поважний чоловік із простою смиренністю запалював вугілля, засвічував свічки і часто звершував проскомидію, бо відповідальні за це студенти вчергове не змогли вчасно відірвати себе від ліжка. Під час молитов часослова він самозрозуміло ставав серед студентів на вечірні чи всенічній та співав разом із ними в хорі.

Він завжди носив із собою чотки для Ісусової молитви, а також певну невідому для нас ближче книжечку, його «приватні диптихи», яка була переповнена вклейками та додатками і, відтак, мусила обтягуватись ґумкою, щоб взагалі триматись купи. Туди були вписані усі, за кого він обіцяв молитися, живі та усопші. На проскомидії він виймав цю, позбавлену звичної форми книжечку, і поминав відповідних осіб. Туди ж були вписані дні народження та іменини його друзів та дні смерті дорогих йому людей, яких він таким чином ніколи не забував.

Чим старшим ставав о.Тафт, тим більше «лев втрачав свої зуби». Він все ще буркотів, коли його «захоплення трималось у рамках», але тепер ставали видимими його глибинні пласти, які звичайно ховались за його часто твердою зовнішньою поведінкою. Саме тоді, коли комусь було погано, о.Тафта можна було відкрити для себе як духовного батька, який міг поставитись чуйно, з підтримкою, потіхою та заохотою, чого годі було сподіватись, спостерігаючи його часто черству зовнішню оболонку. «Легкі духовні випадки» були для нього „втратою часу“, та для „важких хлопців“ він був правильним чоловіком з правильним словом. Він був людиною діла і при цьому справді щедрою, дружньою та готовою до помочі людиною.

Щойно в майбутньому стане видимим все те, що о. Тафт як радник для ватиканської Конґреґації для Східних Церков зробив своїми відгуками та фаховими висновками. Одним із найбільших досягнень у цій царині була його вперта аргументація та допомога при формуванні ватиканського рішення від 2003 року про визнання справжньості «анафори Тадея та Марія», яку вживають в Асирійській Церкві Сходу і яка є євхаристійною молитвою без цитування «слів встановлення». У поводженні із ватиканськими установами він був таким же прямолінійним та простим, як із своїми студентами.

5-го травня 1998 року о.Тафта поставили у чин архимандрита Української Греко-Католицької Церкви із правом звершувати богослужіння з мітрою та патерицею. 11-го листопада 1999-го року Всеволод із Скопелосу, єпископ Української Православної Церкви в Америці у єдності із Вселенським патріархатом в Константинополі в імені вселенського патріарха вручив йому другий нагрудний хрест з правом носити два нагрудних хрести, відзначаючи таким чином його внесок у наукові дослідження та публікації у царині православної літургійної традиції. Він дуже радів з цього привілею носіння двох нагрудних хрестів ще й тому, що це було йому дароване вселенським патріархом Вартоломеєм, його колегою по навчанні у Папському Орієнтальному Інституті.

З 2012 року о. Тафт відійшов на емеритуру у Єзуїтський Центр Здоров’я   (Jesuit Health Center in Weston/Massachusetts), у якому він все ж продовжував досліджувати, писати та передавати свої знання допоки йому дозволяло здоров’я. Улітку 2017 року він отримав свій останній докторат honoris causa від Українського Католицького Університету, при народженні якого він асистував так само, як і при народженні Східної Колегії у м. Айхштет.

Свій науковий доробок о.Тафт заповів 17 серпня 2004 року бібліотеці Католицького Університету м. Айхштет, який, своєю чергою, зобов’язався у скорому часі опрацювати та каталогізувати його. Його доробок приховує багато джерел, відгуків, фахових висновків та листування, як також і особистих нотаток, які колись стануть дуже важливими для історії церкви та літургіки.

о. Тафт удостоївся упокоїтись у День Всіх Святих 2-го листопада 2018-го року і таким чином відійти з цього світу до свого Творця та Спасителя, якому він служив як священик і єзуїт впродовж свого життя.

На завершення цього післяслова я б хотів додати кілька особистих слів своєму дорогому усопшому професору та архимандриту о.Роберту Тафту:

Дорогий Роберто, для мене як твого колишнього студента є великою честю мовити цей «енкомій» як післяслово тобі.

Передусім я маю висловити тобі велике спасибі за твою вірність і  підтримку під час моїх ліценціатських та докторських студій, часу, коли ти працював зі мною і наді мною, з одного боку, з «пруською дисципліною», а з іншого, провадив мене з гумором через темні години і привів мене у велику внутрішню свободу свого життя.

Особливо хочу подякувати за час після завершення моїх студій, за твою чудесну дружбу та справжнє братерство. Ти є і залишаєшся «моїм дорогим старим шефом»! Ти залишив нам багато вражень, наприклад, твої славні «Spaghetti carbonara» з присмаженим салом та часником. Цю всесвітньо відому смакоту ми поїдали із захопленням, незважаючи на те, що кухня після твого «вмілого та щедрого способу приготування», до якого завжди належала добра порція червоного вина, щоразу нагадувала середньовічне поле бою. З приємністю згадую прекрасні канікули, які ти проводив у нас, та наші спільні подорожі. Ми завжди могли разом сміятись, сумувати, готувати, їсти, байдикувати, святкувати, дискутувати, сперечатись, а, понад усе, молитись.

Дорогий Роберто, дружба завжди була для тебе справою серця. Ти давав нам не лише частину свого часу та сили, ти радше віддавав себе, свої сили, і свої найкращі роки твоїм студентам, твоїм друзям, твоєму Господу і Богу. А відтак, все те, що ти нам дарував тут на землі, є сильнішим за терпіння, хворобу та смерть.

У час кризи відносин Тобі вдалося налагодити із багатьма твоїми  друзями братерські відносини, які триватимуть і після смерті. Ти підтримав багатьох, навіть не підозрюючи про це. Багатьох ти заохотив, навіть не знаючи про це. Своїми крилатими фразами ти дав багатьом життєві орієнтири. Словом, ти був рибалкою людей, який витягував молодих людей із буденної коловерті і вказував їм на глибші життєві сенси, які стоять за нею.

Ти надихав нас до висот, оскільки сам був їх підкорювачем. Оскільки ти вірив, що ми, твої студенти, були і є завданнями, поставленими для тебе Богом, ти реагував на це не боягузливо, а поводився з нами щедро і сміливо.

Твоя радість щодо успіхів твоїх студентів була беззаздрісною. Що більше ти розкривав нас до пізнання, то більше пишався з того, що міг цитувати твоїх власних студентів і вказувати на них, навіть якщо це провадило до виправлень у твоїх власних публікаціях.

Ти віддав нас, відпустив. Як справжній отець, ти радів з того, що нам вдавалось, і з того, ким ми ставали. Ти завжди був переконаний у Божій щедрості та великодушності щодо його створінь, і це переконання ти зміг передати нам.

Кожна дружба, а особливо дружба із Богом, потребує облич. Одним з таких облич, які супроводжували мене у моєму житті, було твоє обличчя, дорогий мій отче Роберте. Сердечним спасибі хочу подякувати тобі за всі ці роки і завершити промову текстами із візантійського чину похорону, які ми так часто удвох співали і молились:

Пом’яни, Господи, як благий усопшого раба Твого архимандрита Роберта, і що в житті нагрішив, прости, бо ніхто не є безгрішний, тільки Ти, що можеш і усопшим дати упокій.

Зі святими упокой, Христе, душу усопшого раба Твого архимандрита Роберта, там, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне.

Із великою пошаною та вдячністю залишаюсь із тобою як твій колишній студент,

архим. д-р. Андреас-Абрагам Тієрмаєр.