о.д-р, Михайло Димид
Нормативні документи сучасної літургійної традиції УГКЦ відповідно до ККСЦ та партикулярного права УГКЦ?1
Це дослідження мало б відповісти на запит: які є нині нормативні документи сучасної літургійної традиції УГКЦ. Зразу скажу, що немає одностайної думки щодо цього питання, оскільки відповідь залежить в першій мірі від еклезіології даної Церкви, а їх в сучасній порі є дві в УГКЦ. Звідси і ми спостерігаємо дві точки зору на це, які є нормативні документи, що нині регулюють літургійну молитву УГКЦ. Постараюся коротко їх представити і показати, як, на основі вибраного напряму, по різному інтерпретується нормативні документи, в тому числі й Кодекс Канонів Східних Церков. Згодом перейду до більш детального представлення проекту Літургійних канонів Партикулярного Права УГКЦ, оскільки вважаю, що вони, якщо будуть належно зредаговані зможуть надати дійсно вселенського скерування літургійній прославі Бога УГКЦ.
Один канонічно-літургійний світогляд УГКЦ спирається на ІІ Ватиканський собор, як на добру основу для сучасного літургійного відновлення в Церкві. Як наслідок цього Собору, для практичного виконання цих норм, вийшов Кодекс Канонів Східних Церков, але оскільки цього було замало для розуміння духу літургійної молитви та його реалізації, до ККСЦ додано офіційну «Інструкцію застосування літургійних приписів…» цього Кодексу2.
Такими є напрямні, згідно яких повинні розвинутися літургійні практики всіх поодиноких східних католицьких Церков в ХХІ столітті. Ця думка основується на тому, що «після Другого Ватиканського Собору найважливішу збірку норм для Східних Церков становить Кодекс Канонів Східних Церков» (Інструкція, 4). Від коли цей Кодекс набрав чинності 1 жовтня 1991 р., то згідно кан. 6.: «1-е – скасовуються всі закони загального або партикулярного права, які суперечать канонам Кодексу або які стосуються справ, повністю врегульованих у цьому Кодексі; 2-е – відкликаються всі звичаї, які скасовуються канонами Кодексу або суперечать їм і не є столітніми або незапам'ятними».
Для цього, щоби зрозуміти вповні кан. 6 треба прочитати кан. 39 ККСЦ, який наказує зберігання обряду та власне традиції усього християнського Сходу і, зокрема, кожної Східної Церкви такими словами: «Слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди східних Церков як спадок всієї Христової Церкви, в якому відзеркалюється та традиція, що походить від Апостолів через Отців, і який утворює божественну єдність католицької віри в її різноманітності». Це значить, що має бути додержана норма ІІ Ватиканського собору із декрету про Екуменізм «Unitatis redintegratio [Востановлення єдності]», 6: «Кожен повинен усвідомлювати, що надзвичайно важливо розуміти, шанувати, берегти і плекати багате літургійне і духовне надбання Східних Церков для того, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції, і наближати примирення між християнами Сходу і Заходу».
Таким чином можна сказати, що в Церкві існують три види традиції – традиція до роз’єднання поодиноких Церков (для нас – це на жаль Берестейська унія 1596 р.); традиція, якій більше ніж сто років; традиція, якій менше ніж тридцять років. Тут слово «традиція» можна замінити «звичаєм». Оскільки, згідно кан. 1499 «Закони слід розуміти за прямим значенням слів, яке розглядається у тексті і контексті», потрібно відміняти в УГКЦ всі звичаї, які повстали для того, щоб відрізнитися від православних і задля того суперечать самій природі як Київської, так і Вселенської традиції.
Для цього ідеальною є «Інструкція», яку треба впроваджувати поступово, повертаюсь до старинних традицій в розумінні ІІ Ватиканського собору. Для того найоптимальніший варіант, щоб книги складалися в змішаних комісіях разом із православними київської традиції. Треба зміни впроваджувати через позитивне представлення старинної автентичної традиції і її багатства, а не методом протистояння чи прямого відкидання цього, що для багатьох людей стало не тільки обрядом, а але символом приналежності до Греко-католицької Церкви.
Другий канонічно-літургійний світогляд в основному залишається на засадах, які були дуже поширені в Греко-католицькій Церкві до ІІ Ватиканського собору, де стверджувалося, що Православна Церква не веде до спасіння, і що греко-католикам не треба рівнятися до Православної Церкви, бо природа греко-католицизму не православна, а католицька. Оскільки крім римо-католицького богослов’я не було іншого католицького богослов’я, то означало, що греко-католикам вже не треба було зберігати православно-католицьку традицію, а бути просто римо-католиками із своєю окремою традицією, яка однак не мала бути православною. В тому ключі все, що змінювало оригінальну київську літургійну традицію було бажаним, бо віддаляло греко-католиків від православних. Це був природний спосіб думання, бо оскільки богослов’я і світосприйняття вже були римо-католицькими, то й зовнішній вияв богопочитання мав рівнятися остатньому. Ця ідеологія була потверджена на Замойському (1720 р.) і Львівському соборах (1891 р.), які стали визнані Римським престолом як універсальне право для русинів греко-католиків оскільки відповідали вповні пост-тридентійській еклезіології і відомому переконанні вищості римо-католицького обряду, що відомий нам під назвою «praestantia ritus latini»3.
Нині в УГКЦ є багато прибічників думки, що дійсно УГКЦ має свій окремий шлях, в тому значенні, що належить до римо-католицького, а не до православного світу і для того має чітко зберігати літургійні надбання, які відрізняють їх від православних. Для цього, щоб не піддатися духові ІІ Ватиканського собору, та ККСЦ, вони цитують кан. 1502 ККСЦ § 2, який так твердить: «Закон загального права, хіба що щось інше виразно застережено в самому законі, не змінює закону партикулярного права, ані закон партикулярного права, виданий для якоїсь Церкви свого права, не змінює більш партикулярного права, який діє в Церкві». Тут однак не можна забувати про § 1 того самого кан. 1502, який звучить: «Пізніший закон скасовує попередній або змінює, якщо виразно це постановляє, або якщо є йому прямо протилежний або повністю упорядковує предмет попереднього закону».
Ця друга школа уважає, що «вічними» нормами для УГКЦ є і мають бути собори Замойський і Львівський, навіть якщо вони стали вже не «praeter legem[поруч закону]», а «contra legem [проти закону]», інакше ця Церква втратить свою ідентичність. Всі літургійні книги мають їм підпорядковуватися. Винятками становлять літургійні книги видані для вжитку русинів під назвою «recensio ruthena» Римським апостольським престолом4. Оскільки цю політику неможливо вже офіційно провадити на цілу Церкву, то це нині робиться через поширення книг «для приватного вжитку».
Незалежно від існування цих двох напрямів думання, мені видається, що, законодавчою базою для літургійного богопочитання УГКЦ не мають бути нормативні документи, типу кодексів, інструкцій чи навіть соборів, а самі літургійні книги, видані Главою цієї Церкви, або ним виразно благословенні для загального вжитку в цілій УГКЦ. Саме ці книги мають бути офіційними нормуючими правилами літургійної молитви даної спільноти, в якій перебуває ціла Вселенська Церква. Немає в принципі цікавити простого священнослужителя чи світлого дяка, що там сказав один чи другий собор, а що змінив патріарший синод, що практикується в латинській, а що в православній Церкві. Всі належно прийняті легітимні рішення Синоду єпископів УГКЦ мають бути внесені сучасними редакторами літургійних книг в запропоновані тексти, які видає патріарх. Ніякі літургійні накази синоду, чи єпископа, які би не були офіційно проголошені патріархом не мають юридичної сили в УГКЦ, вони не повинні виповнятись, бо вносять тільки додаткове замішання та сприяють приватній ініціативі.5
Так, офіційні літургійні книги мають бути єдиними і остаточними нормативними документами сучасної літургійної традиції УГКЦ. Тут дуже важливою являється роль єпископів і архімандритів, які як наглядачі, повинні самі не видавати ніяких книг ніби «для приватного вжитку», (а це часто трапляється задля інертності центральних органів Церкви), не дозволяти на поширення і практичного вжитку такого типу книг в парохіях і монастирях. Вони мають, в своїх соборах і матірних монастирях, провадити прикладну літургійну молитву згідну офіційних літургійних книг УГКЦ. В тому і полягає наказ кан. 199 § 1 ККСЦ, який каже: «Єпархіяльний Єпископ, як керівник, поборник і охоронець всього літургічного життя в довіреній йому єпархії, повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалось і регулювалось відповідно до приписів і законних звичаїв Церкви свого права. § 2. Єпархіяльний Єпископ має старатися, щоб у власній кафедральній церкві відправлялась принаймні частина церковного правила, навіть щоденного, згідно з законними звичаями власної Церкви свого права, також, щоб у кожній парафії в міру сил відслужувалось церковне правило…»
Немає коментарів:
Дописати коментар